Батальйон «Степові вовки» на Куп’янщині

36-й окремий стрілецький батальйон «Степові вовки» 61-ї окремої механізованої бригади вже майже два роки боронить українську землю. Зараз військові тримають оборону в Куп’янському районі.

Марія Малєвська і Олександр Бринза з’їздили на нуль до піхотинців батальйону «Степові вовки» і привезли репортаж про мотивацію бійців, повернення з-за кордону на війну, зброю та поведінку ворога.

Проїхати навпростець зараз на Харківщині можна далеко не всюди. У ці краї дорога зайняла близько п’яти годин. Там, де вже небезпечно привертати увагу транспортом, потрібно лишити автівку і йти пішки.

Небо ясне — із настанням морозів розвиднілося, тож безпілотникам все видно. Під ногами — хрускіт крижаної кірки снігу. Періодично доводиться забігати у бліндажі, які трапляються на шляху, аби сховатися.

На передостанніх позиціях піхоти з окопу виходить зустрічати високий і статний Олександр. Він з Хмельниччини. У цьому батальйоні майже всі, кого б не питали, з Хмельниччини.

«Рельєф і географічне положення тут дещо складніше, але обстановка, наскільки я можу оцінити, спокійніше дещо. Тому що Донеччина є Донеччина, там і позиції в них укріпленіші були, і війна йшла довше. Найбільша різниця тільки в рельєфі», — розповідає Олександр.

На початку вторгнення, навесні 2022-го, новостворені «Степові вовки» опинилися в Донецькій області, у Пісках. Після осіннього контрнаступу їх перекинули сюди, на Харківщину. Продовжує військовослужбовець 36-го окремого стрілецького батальйону «Степові вовки» 61-ї окремої механізованої бригади Олександр:

— Противник поводить себе нестабільно — буває затишшя, буває інтенсивніше. Але в цілому вони натиск продовжують, інтенсивний натиск, агресивний. Ми стримуємо всіма силами, стараємось відбити противника, по меншій мірі, втримати ті позиції, які ми зараз тримаємо.

— З чого вони працюють здебільшого?

— У них на цьому напрямку є різні види озброєння: артилерійське, стрільцева зброя різного типу, кулемети різного калібру. Вони працюють з усього, чого можуть. Зараз особливо їхня авіація посилилась, безпілотні дрони, ракети, бомби.

Олександр запрошує погрітися й випити кави у бліндаж — та й звуки в небі воякам не подобаються, кажуть, краще сховатися. Побратим Олександра Ігор, теж з Хмельниччини, напружено виглядає вгору:

«Спостережники сусідніх позицій передали, що у небі літає вертоліт. Означає, що потрібно знаходитися якнайближче до укриттів, посилити пильність і максимально зберігати безпеку. Стабільно тривале складне становище з боку російської федерації, відбуваються постійні обстріли, спроби перетнути державний кордон, прорвати наші позиції, але при всьому тому, що ми маємо, даємо гідну відсіч».

Сержантом у цих хлопців — Олександр на псевдо «Храп». Такий позивний побратими дали Сашкові після першої ж ночі разом. Він не ображається, бо знає за собою таку особливість. А тепер, каже, цей його гучний храп для підлеглих — ознака того, що ситуація стабільна і все тихо.

Історія Олександра для цього підрозділу типова: тут багато хто — з колишніх заробітчан, які повернулися в Україну після початку повномасштабного вторгнення.

— Останні роки я жив у Німеччині, у Берліні, з дружиною там працювали. Приїхавши в Україну, трішки побув ще, почалася війна, ну, і в шостій годині ранку 24-го я вже пішов до військкомату. Є така професія у кожного чоловіка — захищати свою Батьківщину. І по сьогоднішній день я знаходжуся у військах, служу головним сержантом роти, маю в підлеглості солдатський склад в кількості 83 чоловік. Так і боремося з ворогом.

— Скільки років ви в Німеччині прожили?

— Ну, в сумі п’ять.

— Ви могли собі виїхати спокійно виїхати до Німеччини?

— Міг би по здоровʼю виїхати, повернутися назад.

— Але чому ви ухвалили саме таке рішення?

— А як по-іншому може поступити справжній чоловік? [Обов’язок] кожної людини, кожного воїна, чоловіка це є захищати рідну землю. А рідна земля моя — Україна. І в нас таких, що приїхали з-за кордону, дуже багато людей, які захищають по сьогоднішній день — хто зостався в живих, ще захищають.

Так Олександр втратив роботу, стабільний дохід і дружину — вона повернулася назад до Берліна:

«На даний час не спілкуємося. Надіюся, що після війни зустрінемося, помиримося і будемо жити далі. Перемога все ж таки за нами, ми ж українці. Нас не зламати».

Під час спілкування з воїнами на фронті виникає питання: де вони знаходять сили сьогодні, коли служать вже майже два роки, коли накопичилася втома, у всіх почалися проблеми зі здоровʼям, у багатьох — проблеми в стосунках з близькими. Коли стало зрозуміло: ця війна — надовго.

«Сили? Я, побувши на Донецькій, на Сумській, на Харківській землі, бачу: дані “визволителі” приносять тільки розруху, вбивають, насилують. У мене так само є племінниця маленька. Якби не я і не такі, як мої побратими, просто України б вже не було, вони б просто все знищили. Це не “визволителі”, це руйнителі, які випалюють нашу землю. І сили беруться самі по собі. У нас немає виходу, ми не маємо права зробити крок назад, тому що це ціна інших людей, мирних жителів».

«Храп» веде ще глибше, відстань до противника на позиціях піхотинців тут подекуди 600–700 метрів. З одного боку — окупована земля, з іншого — вже територія російської федерації.

У найглибших окопах у «Степових вовків» стоїть кулемет «Браунінг» — американська розробка ще часів Першої світової війни, а він і досі в строю, досі — один із найкращих, кажуть вояки. Броню прошиває добре, розповідає кулеметник Василь:

— Це «Браунінг» — як танк кулеметів, дуже хороший кулемет, з яким ми несем службу.

— А чому як танк?

— Бо в інтернеті читав, що його називають танк серед кулеметів! Ну, це найкращий кулемет в світі.

— Ким ви були в мирному житті до вторгнення?

— Я пів життя прожив в Іспанії, у мене позивний «Іспанець». Я там працював в інтернет-фірмі.

На правій руці у Василя дійсно іспанський прапор, поряд із «Браунінгом» — купка відстріляних гільз. В Іспанії у Василя є житло, є робота, й за 22 роки вже своє коло спілкування та друзів. Після того, як відвоює, каже, повернеться жити до Іспанії. Але коли почалась війна, десь за 10 днів повернувся в Україну і пішов добровольцем:

«Мотивація — захист України, і в мене син тут живе. Він у мене патріотично вихований, хоче вчитися на військового офіцера. Я приїхав захищати Україну, щоб синові дати приклад, що за цю землю треба воювати».